Вона обрала для своїх розповідей начебто просту форму – житейські історії подорожніх, які до цієї миті, тобто зустрічі з уважним і тактовним, але випадковим співрозмовником, були надто потаємними і, як кожна таємниця, неймовірно гнітили, стояли клубком у горлі, давили душу і стискали серце. Але ось на сторінках книги вихлюпнулись, вибухнули словами і почуттями, сміхом і розпачем, слізьми і обуренням, аби очистити і просвітлити передусім самого героя-оповідача, а ще поінформувати і застерегти читача. Ці дорожні нотатки Лідії Орбан-Лембрик для когось, можливо, стануть освіжаючою грозою чи й нещадною зливою, яка отверезить зненацька й водночас довгоочікувано, а може, буде просто тією останньою краплею, якої так не вистачало для повноти сприйняття чогось дуже-дуже важливого й особистого, інтимного. Принаймні на це, тобто на бриніння зачепленої струни у серцях читачів, авторка і сподівається. Як усе взаємопов’язано: Карпати, бізнес і рабство. Жах! Яке дивне й незбагненне єднання, яка незрозуміла згода?! Підозрюю, що гори не хотіли такого об’єднання – їх узяли в спілку насильно. Упевнена. Карпати силою впрягли в такий альянс: через зґвалтування. Хотілося написати через повішення, проте поки що пишу через зґвалтування, бо повішення означає смерть. Ось така любов до природи і до людей, які живуть у горах. «Люди й мурахи»